КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ - Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2...


^ КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ


Сміх твій пахне рідними степами,
Палить все плюгаве, недолуге.
Із коша Руданського Степана
Родом ти, веселий козарлюго,
Хай під кимось шкутильгає шкапа —
^ Коник твій орлиться понад ланом!
У державі гетьмана Остапа
Курінним ти служиш отаманом.

Віктор Кочевський



  1. Місце зустрічі змінити неможливо


Так було конфіденційно ухвалено між автором цих рядків, з одного боку, і Павлом Глазовим, з другого. А зустрітися ухвалили і не в редакції "Літературної України", де я тоді працюючи заступником головного редактора, одночасно вів веселий відділ "Вишняк", і не в Павла Глазового вдома (надто гарна, сонячна і тепла була погода), а — на нейтральній смузі, себто в сквері перед "червоним" корпусом Київського університету, на алеї, що веде до пам'ятника Кобзареві — там маститий гуморист часто любить прогулюватись в товаристві свого песика, адже мешкає неподалік. І там він мав передати мені нові — найновіші! — усмішки для публікації на шпальтах "ЛУ" — для цього й мали зустрітися.

О 15.30 -точно у визначений час - хоч годинник звіряй! -він і з'явився

— високий і, не зважаючи на 74-літній вік, підтягнений, сухорлявий. І безперечно, молодший як на свої літа.

Метра, як завжди, вірно супроводжував (немилосердно, щоправда, його тягнучи за собою на довгім повідку) улюбленець, маленький кімнатний песик з довгою волохатою вовною, породи болонка, на ймення Пушок, що нині є найближчим другом гумориста. І його співмешканцем, тож адресу він має однакову з Павлом Прокоповичем і вона навіть занесена до біобібліографічного довідника Спілки письменників України.

—Гарний собачка, — аж похвастав Павло Прокопович, відрекомендовуючи свого друга. — Будь-що їсти не бажає, а тільки вишукане — курятинку там, дорогі сосиски, де більше м'яса, аніж різних додатків із сої. Тож половина моєї пенсії йде на нього. Але нічого не вдієш — друг! Ще й надійний страж — досить кому біля дверей квартири з'явитися, як він таке здіймає в квартирі, що я й місця собі тоді не знаходжу. Оскільки ж біля вхідних дверей моєї квартири зупиняється ліфт, і люди там постійно виходять, уявляєте, що Пушок мій дорогий, безперервно зчиняє в квартирі! Я вже скоро й оглухну від його дзвінкого голосочка!

Пушок сторожко і спершу явно недовірливо обнюхав мої ноги, готовий на випадок чого дременути чи не на край світу, уважно подивився на мене знизу вгору і, врешті-решт, здається, визнав за свого, якому можна довіряти, бо преспокійно всівся з нами на лавочці. Люди, котрі о тій порі проходили алеєю, навіть не підозрівали, що так просто сидить собі на лавочці з собачкою сам Павло Глазовий. А це звучне прізвище багато говорить нашому людові. Бо коли Анатолій Паламаренко оголошує з естради: "Усмішка Павла Глазового", то цього досить, аби слухачі почали усміхатися в передчутті доброї радості, яку завжди приносить сміх Глазового, випікаючи з нашого життя численні негаразди. Сьогодні Павло Глазовий належить до когорти, яка створила наш сміх і яку репрезентують імена Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Левка Боровиковського, Степана Руданського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні, Олександра Ковіньки, Анатолія Косматенка... Тільки на відміну від вищеназваних класиків, класик Павло Глазовий — нині сущий наш сучасник. Хоч його ім'я вже добре відоме в Україні, і рідко який концерт на її теренах обходиться без його усмішок, патріарх українського гумору не спочиває на лаврах, хоч і має їх предосить — з-під його невтомного пера, що не знає відпусток і вихідних, з'являються нові й нові сміховини та веселі пригоди із циклу "Куміада". Ось чому, передаючи для "ЛУ" усмішки, Павло Прокопович назвав їх свіжими.

Погомоніли, посміялися над свіжими анекдотами-усмішками, що ними один одного пригостили і невдовзі метр пішов сквериком із своїм маленьким симпатичним чотириногим другом, у якого біля нашийника червонів бантик і який обходиться своєму господареві в половину місячної пенсії. Пушок весело біг попереду, маститий гуморист ледве встигав за ним — високий, незважаючи на літа, підтягнений і ще майже стрункий. І, безперечно, молодий, бо ж хіба то літа — 74 годочки? Та ще для справжнього вкраїнського козака!


2. Сонце нашого життя


І хоч Віктор Кочевський за своїм штатнім розкладом оприділив Павла Глазового курінним отаманом, щоправда, не деінде, а в державі гетьмана Остапа, та як на мене, то Павло Прокопович уже сам давно гетьман сучасного українського гумору. Весело-дошкульна легенда нашого сміху, який і на вісімдесят першому році свого многотрудного життя (після нашої зустрічі в скверику біля пам'ятника Кобзареві благополучно спливло вісім років!) працює з козацьким завзяттям — попри все. Знаний на всіх теренах України — досить лише згадати його ім'я, як кожен якщо й не зарегоче, то бодай посміхнеться.

В останні роки він, щоправда, далі затишної київської вулиці Льва Толстого вже не буває — вік поважний, здоров'я. Та й час береже — для творчості, для сміху, для вбивчої сатири про наші негаразди, що в нас вони все ще чомусь є та є. Безсмертні чи що?!.

Йдемо провідати метра удвох з головним редактором "Перця" Михайлом Прудником. (Павло Глазовий крім усього, — незмінний член редколегії флагмана українського сміху). Нас було заздалегідь попереджено: "Дзвінок не працює, то ви грюкайте! Першим озветься мій собачка".

Підходимо до дверей, ще й "погрюкати" не встигли, як уже лунає по той бік веселе дзявкотіння. А за тим знайоме: "Чого ти, дурненький, заспокойся, це ж до нас гості... Іду-у..."

Відчиняється високі двері і:

—О-о, хлопці мої хороші!

І хоч хлопці вже — ой-ой, але мимохіть підтягуємось і справді молодіємо.

—Як здоров'я, Павле Прокоповичу?

—Та козакую... — 1 після паузи. — Потроху...

—Дай Боже!.. А ми оце прийшли вас привітати з новою збіркою. Чули, чули, щойно вийшла.


—Дякую, хлопці, що не забуваєте мене... і нова симпатична збірка "Архетипи" з дарчими написами уже піднесена кожному із нас.

— Заодно, користуючись нагодою, прошу щось для "Літературної України", для "Вишняка".

—Із задоволенням! — посміхається — знаменита посмішка Глазового, що її словами не передати, її треба бачити. — Читаю, читаю "Вишняк". Аякже. Шкода тільки, що сьогодні наш рідний сміх так рідко з'являється у пресі — та й то через п'ять газет у десятій. Здебільшого передруки іноземних анекдотів. Або й чорного гумору. У цьому відношенні "Вишняк" на шпальтах "ЛУ" — гарний виняток. Це як квітуча оаза справжньої української сміхотерапії, нашої веселої душі. Приємно, що саме у вас зі своїми "оздоровчо-лікувальними" рецептами з'являються дотепники із усієї України. Як, до речі, і в "Перці" чи, скажімо, у "Веселих вістях" (жаль, але через кілька місяців "Веселі вісті" перестануть виходити!) Молодці! Сміймося, бо ми того варті, ми — правнуки Івана Котляревського і Степана Руданського, Остапа Вишні, діти народу, який створив невмирущі усмішки — це ж бо наше національне багатство!

— До речі, про анекдоти. Ви любите їх?

— А хто ж їх не любить? Це ж саме життя! Анекдот — це шматок золота для ювеліра, золота грубого, необробленого. Ювелір — тільки ювелір, а не підмайстер, не заробітчанин, — і робить з нього цінну, а часом і безцінну річ. А гумор взагалі... Відчуваю, на кінчику язика у вас вертиться і таке запитання. Гумор — це як сонце. Таке бажане, і таке життєво необхідне. Хоч і припече, буває, добряче, але ж воно все одно сонце. Скажу більше: гумор — це рятівне коло у морі життя. Тримаймося за нього, ми ж бо українці, творці одного з кращих у світі сміхотворів. Ось чому я відпочиваю, читаючи і "Вишняк", і "Перець" — дай, Боже, вам, хлопці мої хороші!

І "хлопці" вкотре помолоділи.

Фотографуємось на згадку. (Як згодом виявиться — на прощання). А вже потім нас було нарешті представлено маленькому чотириногому одноквартирнику метра.

— Це мій найвірніший сьогодні дружок, Пижик.

— Стривайте, Павле Прокоповичу, але якщо мене пам'ять не зраджує, вашого песика звати Пушок. Принаймні, так ви його звали вісім років тому при нашій зустрічі у сквері. У нього ще біля нашийника був червоний бантик і він вам обходився в половину місячної пенсії.

Самотній патріарх (а він, незважаючи на вельми солідний вік, живе сам-один у квартирі), зітхнув:

—Відслужив своє Пушок. Віддружив і я з ним — не так давно закінчив він свої дні у світі цьому. Якщо для наших чотириногих друзів є своєрідне царство собаче — метр знову веселий, — я бажаю йому такого. Гарний був песик, справжній друг. Я так звик до свого Пушка, що як не стало його — наче квартира моя оніміла і сам я — німота. А жити ж, якось треба, в цій хаті я сам-один. Якби не песик — слова ні до кого мовити. Хіба що самим з собою балакати й самому сміятися над своїми жартами... Тож придбав собі нового чотириногого дружка, братика нашого молодшого. Ймення йому Пижик. Чому так? Бачите, на ньому шерсть як на пижиковій шапці — модні колись були такі речі в начальства. (Собачка і справді — вилита пижикова шапка радянської номенклатури). Гарний песик. Тільки неспокійний, невгамовний. З ним я щоденно гуляю в дворі, але далі двору вже не ходжу. Чи до краю вже доживаю, чи що...

Пижик, зрадівши, що і йому нарешті приділили увагу, так задзявулів, що не стихав аж до ліфта.

—Приходьте, хлопці, ще, — припрошує нас господар на прощання. — Чи просто хоч забігайте на хвильку, як часу нема — для мене і це радість. Та й Пижикові буде перед ким погавкати, — посміхається (знаменита усмішка Глазового!).

Це був його останній рік у білому світі на чорній землі і наша остання з ним зустріч...


3. І відкрити ще багато таємниць сміху


А починав знаменитий гуморист із поеми "Слався, Вітчизно моя!" — тож мав гарантовану нагоду стати ще одним пересічним поетом, простіш — римувальником. А їх у нас — несть числа! Було і буде, і в їхні могутні ряди чи й протовпишся. Та й чи треба, га? Поповнювати їхні ряди. Видавши пробу пера, молодий поет, на щастя, збагнув, що то не його амплуа, і тим більше, не його жанр, дарований йому Богом. Що поет він — це без сумніву. Але ж не лірик. Він — поет-сатирик. Гуморист. Образніше: сміхотворець. Як йому поталанило, що він, потрапивши не на ту стежку, відразу ж знайшов свою і виправив помилку. Після поеми "Слався, Вітчизно моя!" відразу ж з'явилися збірки "Великі цяці", "Карикатури з натури", "Щоб вам весело було!"

І пішло, і поїхало!

Нам, читачам, і справді стало веселіше з появою гумориста Павла Глазового, від його таких мелодійних, таких дотепних речей, по-справжньому смішних. До речі, це одна з характерних ознак його гумору: він у нього не розсудливий, а смішний. Двоє понять — Глазовий і сміх злилися в одне ціле: "Куміада", "Усмішки", "Смійтеся, друзі, на здоров'я", "Весела розмова", "Хай вам буде весело", "Вибрані усмішки".., 1 все це іскрометне багатство відразу ж залунало з естради і його автор швидко став не просто відомим (відомих гумористів у нас багато), не просто майстром смішного (і на таких ми не бідні), а — одним з найпопулярніших, найдохідливіших, найсмішніших гумористів України! Він підхопив естафету Остапа Вишні та Олександра Ковіньки, які пішли від нас, і поніс її далі і далі.

Чи не найповніше видання його усмішок — "Сміхологія".

Логія (від грецьк. Logos — слово), як ми знаємо, друга частина складних слів, яка відповідає поняттям "наука". Наприклад, філологія тощо. Отже, "Сміхологія" — це наука — Павла Глазового — про сміх. Як і годиться для даного жанру, наука весела й дотепна. І всім близька й зрозуміла. Бо — народна наука про український сміх!

Сміх може бути — і буває (якщо він справжній, а не вимушений) оздоровчою терапією. (Це, крім критики усіляких негараздів, ґанджів і вад гомо сапієнса, з якими мовби й успішно ми боремося і боремося, переживаємо їх, а вони тим часом переживають нас. Безсмертні чи що?). Він пише коротко, стисло і гостро.

^ Розмова тиха-тиха йде
Між двох старих дідів.


— Я посадив, — сказав один, —

Чимало вже садів,


Бо так дивитися люблю,
Коли кругом цвіте.



І ще хотів би посадить —
Здоров'я вже не те.

А другий слухав і мовчав.
Згадалося йому,



^ Що й він чимало посадив...
Невинних у тюрму.


І разом з тим уміє писати з такою доброю лукавою усмішкою:


Чоловік говорить жінці:

— Як побриюсь вранці,


^ Молодим стаю та бравим,
Хоч біжи на танці.


Жінка дивиться лукаво:

— Ох ти ж, — каже, — птиця!


Я тепер тебе заставлю
Серед ночі бриться...


Оскільки сміх є крім усього ще й доброю терапією, все частіше й частіше лунають заклики: "Лікуймось сміхом!" І лікарі тим часом знаходять все нові й нові докази того, що сміх може бути й ефективними ліками. І хай комусь це видасться забавно-кумедним, але регіт все частіше стає предметом прискіпливого вивчення багатьма вельми серйозними науковими закладами. В арсенал лікувальних впливів медики вже давно увели й сміх. А, наприклад, у Німеччині навіть існує академія медклоунів — клоунів-лікарів. Студенти тієї академії вже маючи медичну освіту, цілий рік вчаться, як виходжувати пацієнтів таким своєрідним способом. А регіт — навіть сам по собі, — чудовий масаж, адже він стимулює кровоносні судини і більше 80 м'язів, в тім числі і внутрішні. До всього ж це й боротьба проти вірусів, покращується біохімічний аналіз крові, а тому в лежачого хворого компенсується недостача руху.

Особливо сміхотерапія завоювала популярність в Німеччині. Там до програми консультаційних центрів по психокорекції вже входить навчання спеціальним "навичкам": людей навчають, як розповідати анекдот, як строїти міну чи стимулювати сміх. А в Штутгарті навіть відбувся міжнародний конгрес, у якому брали участь психологи, філософи і спеціалісти, яких називають гелотологістами (від лат. gelotos — сміх). Ці спеціалісти вивчають складні біохімічні і некрологічні процеси, які визначають те, що ми по простоті душевній називаємо сміхом.

Можна сказати, що регіт — це певна реакція організму, при якій м'язи лиця невимушене скорочуються, серцебиття прискорюється, змінюється кров'яний тиск. І крім усього ще й виробляється гормон задоволення ендрофін, який заспокоює й піднімає настрій. Звичайно, на сьогодні ще не існує єдиної теорії, яка б пояснювала механізм впливу сміху на організм. Але медики вважають, що він корисний при захворюваннях крові, покращує травлення, зміцнює грудну клітку, а головне — захищає імунну систему від стресів. І ці природні ліки даються нам за так, тож лікарі рекомендують застосовувати їх хоч би по десять хвилин у день. Але багато таємниць сміху ще не розкриті і вченим тут — непочатий край роботи. Але ще у XVII століття англійський лікар Сіденгем писав: "Прибуття в місто паяца є для здоров'я мешканців значно більше, аніж десять мулів, завантажені ліками".

Отож, перефразовуючи відомий вислів Ільфа і Петрова із "Дванадцяти стільців", скажемо так: "Ударимо сміхом по нашому нездоров'ю. А для цього так добре підходить наш гумор, в тім числі й "Сміхологія" Павла Глазового.

Крім усього сміх — це ж ще й радість для душі!

І хай у наших словниках визначенню терміну "сміх" (''переривчасті, характерні звуки, які утворюються видихальними рухами як вияв радості, задоволення, нервового збудження і т. ін.") не зовсім, може, й зграбне, але воістину гумор (сміх) — це наше сонце!

Таке бажане і таке життєво необхідне, як казав колись Павло Глазовий. Хоч і припече, буває, додавав він, добряче, але ж воно все одно — сонце. А ще гумор — і тут знову ж правий Павло Глазовий — це рятівне коло в морі життя нашого.

У тім числі й усмішки Павла Глазового, його численні збірники, що несуть нам і сонце, і сміхотерапію і є рятівним колом у морі життя.

Сміймося! Ми ж бо українці, творці невмирущих народних усмішок, то ж чи нам не сміятися? Бо ж курінним отаманом у нас, як і раніше, він — Павло Глазовий. Тільки тепер вже не сам він служить отаманом, а гумор його. Після І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, після Л. Глібова, Є. Руданського, О. Вишні, О. Ковіньки, С. Олійника та М. Годованця, після Анатолія Косматенка він уже в наші дні, наприкінці другого тисячоліття і на початку третього надійно тримав веселу свою булаву! І таким веселим отаманом нашого сміху він і залишиться в історії України, Справді-бо має рацію Устим Курилюк з Івано-Франківщини

^ Коли б я був негром
на старості літ,
охоче, лише задля того
я б вчив українську,
щоби прочитать
веселі байки Глазового!

А що наш гуморист не має нагород (крім, здається, премії імені Остапа Вишні), то його й справді, "як поета полюбив народ, То йому уже не треба інших нагород".

Р. S. Коли його не стане, то вже в некролозі він буде названий цілком заслужено — КЛАСИКОМ! А одна з газет під рубрикою "Класика українського гумору" почне друкувати його гуморески. З номера в номер!

І ще Р. S. Вже як ми прощалися після тієї нашої останньої зустрічі (хто знав, що вона виявиться останньою, він мені здавався вічним), коли йому запишалося жити в цьому світі лічені кілька місяців, Павло Прокопович, вгамувавши свого Пижика ("Та цить, друже мій, ось не заливайся своїм дзвіночком, поки я щось напишу Валі на згадку — а раптом більше вже не зустрінемось?"), напише мені на прощання:

"Валентин Чемерис, або для мене просто Валя, Валя Чемерис — сміхтворець високого рангу, я його люблю і шаную. Певний, що українського гумору без його імені вже не уявити.

19 вересня 2004 року, місто Київ, Павло Глазовий".

На взаємин, Павле Прокоповичу, на взаємність!

Павло Прокопович Глазовий народився у 1922 році у с. Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області в сім’ї хлібороба.

Учасник Великої Вітчизняної війни.

Закінчив Київський педінститут (1950). Працював заступником головного редактора журналу "Мистецтво" та журналу "Новини редактора журналу "Перець" (1950—1961), пізніше — заступником кіноекрану", Нагороджений медалями та Грамотою Президії Верховної Ради УРСР

Лауреат республіканської премії ім. Остапа Вишні.

Автор багатьох книжок сатири та гумору: "Великі цяці", "Карикатури з натури", "Коротко і ясно", "Щоб вам весело було", "Мініатюри та гуморески", "Куміада", "Усмішки", "Смійтеся, друзі, на здоров’я", "Байки та усмішки", "Весела розмова", "Хай вам буде весело", "Сміхологія" (1956—1982) та ін. А також книжок для дітей (деякі у співавторстві".


  


^ НЕПОРОЧНА КУРКА


Якось баба богомільна
В крамниці сказала:

— Дайте мені таку курку,
Що півня не знала.

— Оцю беріть, — тиче курку
Продавщиця строга.
— Чого ж вона така синя
Та ще й кривонога?


^ Чому на ній я не бачу
Ні крапельки жиру?
Чому вона фігурою
Схожа на сокиру?

Я серйозно вас питаю,
Знаєте ви точно,
Що ця курка нетоптана,
Жила непорочно?
Продавщиця зуби скалить:

— А чого питати?

Який дурень таке стерво
Захоче топтати?


^ НЕРІВНИЙ ШЛЮБ



Дочка плаче і говорить
Рідній своїй мамі:

— Він старий, а я не хочу
За старого заміж.

"Старий, старий", — дражнить мати. —

^ Що за речі глупі.

Ти що його — збираєшся

Варити у супі?

ТУРОК


Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.



Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.



^ Костюм справив елегантний,
Вчить турецьку мову.



Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову.



Як спитати по-турецьки
Почім у них шуби,



Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.



^ Голова гуде у нього
Від отих уроків.



Він, до речі, на Вкраїні
Живе тридцять років.



Ходить всюди, як хазяїн,
Аж дверима гурка.



Хоча мову українську
Знає гірше турка.


^ ЛАСКАВА ВАРШАВА



— Справедливо звуть Варшаву
Європейським містом.
Туди вигідно й приємно
їздити туристом.



Прибуваєш до Варшави
Вечірнім експресом,
А тебе до ресторану
Везуть "мерседесом".


Можеш їсти що завгодно,

^ Що завгодно пити.

А за страви і напої

Не треба платити.

З ресторану потрапляєш

Зразу до готелю

І не платиш ні за номер,

Ані за постелю.

Подають уранці в ліжко

Тістечка і каву...


— А ти часто, пане-брате,

Їздив у Варшаву?

— Та ніколи я не їздив,
Жінка там бувала.

Оце вона про Варшаву
Таке розказала.


^ НАЙВИЩА НАГОРОДА



В школі хлопчик ясноокий
Руку підійма.


— Чом в Шевченка у Тараса
Орденів нема?


Вчитель каже: — Як поета
Полюбив народ,



То йому уже не треба
Інших нагород.


^ ГУЦУЛОВЕ ГОРЕ



Сидить гуцул у колибі,
Важко зажурився.
— Шість годочків мій синочок
На лікаря вчився.



Возив йому до Києва
Печене й варене.

^ Геть розтратив усі гроші,
Що були у мене.



А він тепер листа пише:
"Здравствуй, мілий папа!"
І нащо ж я стільки тратив,
Щоб мати кацапа.


 ^ АНАТОЛІЙ КОСМАТЕНКО
(1921—1975)


0048060110455787.html
0048213246108593.html
0048381906320723.html
0048509518180128.html
0048600130075880.html